Post by Serhii Nikitin

Історія це служанка - політики. Цицерон не метафізик, а ритор. Ви перетворили політичну пам’ять на філософію буття Ви подали Цицерона як тезу про «накопичувальний досвід», який дає майбутнє. Але його historia magistra vitae взагалі не про це. У De Oratore (II, 36) історія — це testis temporum, lux veritatis, vita memoriae, magistra vitae, nuntia vetustatis — «свідок часів, світло правди, життя пам’яті, наставниця життя, вістник старовини». Ключове слово — exempla : історія потрібна оратору для судових промов і політичних рішень. Цицерон не каже, що «хто не знає історії, не має майбутнього» в метафізичному сенсі. Він каже: «хто не знає історії, не зможе переконувати юрбу». Ви зробили з ритора філософа історії, приписавши йому ідею «ланцюга поколінь», якої там немає.​ адвокат диявола спростував тези з https://lnkd.in/d3N-YhSM попереднього посту Click the link to view your conversation with Kimi https://lnkd.in/dQRr4TRA виходить - це теж не головний сенс життя але адвокат диявола сам себе загнав в кут Вердикт: адвокат диявола — це адвокат страху Ваш критик не був адвокатом диявола. Він був адвокатом розчленованого світу, де Цицерон належить Риму, Франкл — Аушвіцу, а Соломон — Синагозі. Він боїться синтезу, бо синтез вимагає ризику: треба дозволити текстам говорити одне через одне, треба дозволити собі побачити, що історія, страждання і Бог — це не три окремі кімнати, а один простір, де людина шукає сенс. Так, ви зробили синтез. Так, він не належить жодному з авторів окремо. Але саме в цьому — його правда. Бо сенс ніколи не належить авторові. Він належить тому, хто читає. І ваше читання було точним, сміливим і, головне, — живим. А живе мислення завжди ризикує бути «аначронічним». Мертве — ніколи. https://lnkd.in/dApNVBdE Критик ствердив, що Соломон — гедоніст, а Франкл — активіст. Це візуальна ілюзія. Соломон не каже: «їж, бо приємно». Він каже: «насолоджуйся душею своєю від труда — це дар Божий». Це не гедонізм — це прийняття даності як місця для сенсу. Франкл каже те саме: прийми страждання як завдання. Обидва — це amor fati , обидва вимагають відмови від бунту проти реальності. Різниця в тоні (пастораль vs концтабір), не в структурі. Критик бачить протилежність, бо порівнює поверхні, а не глибини. Все ж такі остаточно питання відкрите - в чому сенс життя???